Мощі блаж. свящнмч. Василя Величковського у храмі с.Мар"янівки.

с.Мар"янівка, Тернопільський р-н.



Василь Величковський народився 1 червня 1903 р. в місті Станіславові (тепер Івано-Франківськ) в родині священика, родовід якої сягав Запорізьких козаків. Батько, Володимир Величковський, був парохом у селі Шупарці (теперішня Тернопільська область); мати - донька о. Миколая Теодоровича й Харитини з Онишкевичів. Рід Величковських з боку батька був священичим вже понад 300 років, а походив зі Східної України, із села Величків.

У віці восьми років Василь почав ходити до початкової школи в селі Пробіжна, де провчився три роки. Після закінчення школи батьки віддали Василя на навчання до Інституту Св. Йосафата, що його провадили отці Василіяни. Тут сталася важлива подія: під час місій мати посвятила свого сина Василька під Покров Пресвятої Богородиці. До шостого класу Василь вступив у селі Городинці. Там його застала Перша світова війна, там у 1918 році він вступив до лав Січових Стрільців.

У 1920 році Василь повернувся додому і відразу вступив на богословські студії до Львівської семінарії, де професором догматики був о. д-р Йосип Сліпий. Дияконські свячення Василь отримав з рук слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, а в 1924 році, після чотирьох років семінарії, вступив до монастиря Отців Редемптористів у Голоску біля Львова, де його з батьківською любов'ю прийняв о. Йосиф Схрейверс. Кандидатуру-постулят Василь розпочав 2 серпня в день св. Іллі. Незабаром, 9 жовтня 1925 р., у віці 22 років він прийняв тайну священства від єпископа Луцького і всієї Волині Кир Йосифа Боцяна. Спочатку молодий о. Величковський два роки працював вчителем у ювенаті - малій семінарії отців-редемптористів у Збоїськах біля Львова, яка мала тоді понад 100 студентів. Проте діяльність о. Василя не обмежувалася викладанням у ювенаті: разом з іншими отцями він їздив по селах і містечках Галичини, допомагаючи в проведенні місій та реколекцій. Помітивши великий проповідницький талант і апостольську ревність отця Василя, настоятелі вирішили в 1927 році перевести його до монастиря в Станіславові, де працювала велика місійна група на чолі з визначним місіонером о. Йосифом Де Вохтом.

У той час відкрилися нові можливості для апостольської праці на Волині, яку було приєднано до Польщі в 1921 році. На Волинь почали масово переселятися українці з Галичини. Їх духовною опікою займалися о. Миколай Чарнецький і о. Григорій Шишкович. Пізніше, у 1928 році, о. Шишкович поїхав працювати з українцями в Канаді, а на його місце призначили о. Василя Величковського. Він спішив з духовною поміччю галицьким поселенцям, розкиненим по всій Волині. Він вишукував їхні поселення, правив Літургію, проповідував, сповідав, учив катехизму, хрестив дітей, допомагав у будові 20 каплиць. Спочатку, внаслідок агітації прибічників московського православ'я, працювати з людьми було важко, і саме тут знайшов особливий вияв проповідницький та організаторський талант о. Величковського: йому вдавалося переконати людей у необхідності єднання з Вселенською Церквою навіть там, де зазнавав невдач Кир Миколай Чарнецький. О. Василь був людиною веселої вдачі, що також допомагало зав'язувати дружні стосунки з православними. Вже від дитинства о. Василь мав велику набожність до Пресвятої Богородиці і тому особливо наполегливо поширював на Волині почитання ікони Матері Божої Неустанної Помочі, яка завдяки своєму східному стилю єднала і греко-католиків, і православних. Тоді близько двадцяти тисяч православних приступило до єдності з Греко-Католицькою Церквою. Одним з перших вступив до греко-католицької громади рідний брат Лесі Українки Микола Косач зі своїм сином Юрієм. О. Величковський часто правив Літургію в селі Колодіжному, де народилася велика українська поетеса.

Через польських сестер Шариток, які працювали в шпиталі, де лікувався маршал Пілсудський, о. Василь в 1930 році зумів дістати від нього дозвіл перетворити польський костел в Ковелі на греко-католицьку церкву, що було на той час нечуваною сміливістю. Згодом, коли владика Миколай Чарнецький очолив у 1931 р. місійну акцію возз'єднання православних братів із Греко-Католицькою Церквою, о. Василь разом з іншими редемптористами багато йому допоміг, несучи до людей світло Христової науки й патріотизму, що його царська Росія знищила серед православних українців.

Польська влада неприхильно ставилася до місійних успіхів о. Величковського та владики Чарнецького, адже вони, проповідуючи живим українським словом, привертали багатьох православних до єдності зі Вселенською Церквою саме через Українську Греко-Католицьку Церкву, сприяли віднові духовної й національної свідомості. Все це перешкоджало полонізувати українців на Волині, тому на вимогу уряду Польщі у 1935 році о. Василь Величковський покинув Волинь і переїхав до монастиря в Станіславові. Звідти, однак, він розгорнув ще енергійнішу місіонерську працю в містечках і селах Західної України, плідно співпрацюючи з о. Зеноном Коваликом, який також був визначним проповідником. Місії тривали по десять днів; під час місій отці виголошували проповіді про Хрещення України, про велике покликання до святості, про важливість молитви в житті християнина. Закінчувалися місії великим походом з хрестом через усе село, в якому брали участь тисячі людей з навколишніх сіл.

У 1936 році о. Василь був одним з головних доповідачів на Унійному з'їзді УГКЦ у Львові. Він виголосив для отців реферат про методику унійної праці серед православних, при цьому зробив особливий наголос на необхідності дотримуватися східної традиції в Богослуженнях і проповідях. Мрією о. Величковського було збудувати в Станіславові величний храм на честь Матері Божої - Цариці України. Він вже зібрав 120 тисяч злотих, купив необхідні матеріали, але міністр військових справ у Варшаві не дозволив редемптористам збудувати церкву, побоюючись їхнього впливу на людей.

У 1938 році виповнилося 25 років місійної діяльності редемптористів в Україні, і з цієї нагоди о. Василь видав "Ювілейний Альманах". У ньому знаходимо надзвичайно ніжну й сердечну присвяту матері, яка гарно висвітлює як синівські почуття о. Василя, так і його життєве кредо: "Благословенна будь, мамо, що жертвувала за нарід сина-дитину. Він вмер для світа, але не загинув для Бога і народу. Він жиє і житиме і життя міліонам дає, бо він, Твій син, Місіонар Ісуса і Марії, Редемпторист".

А тим часом годинник історії вже почав бити тривожну годину. 22 вересня 1939 року Червона Армія зайняла Західну Україну і новий уряд відразу розпочав планове знищення УГКЦ та її священників. На свято Страждальної Матері Божої о. Василь, незважаючи на небезпеку, організував урочистий похід вулицями міста Станіславова. В поході брали участь тисячі вірних, так що навіть солдати зі Сходу знімали шапки й хрестилися, бо до того нічого подібного в житті не бачили. За організацію цього походу отця Василя викликали до НКВД, але з огляду на його велику популярність серед людей відпустили. Це були страшні часи, коли НКВД тільки на Західній Україні замордувало понад 100 тисяч людей.

У 1941 році за дорученням Митрополита Андрея Шептицького і на прохання православної громади о. Василь виїжджає до міста Кам'янця-Подільського. Люди з великим ентузіазмом зустріли греко-католицького священика і відразу надали йому церкву св. Миколая. Проте отець пробув у місті тільки три дні, бо внаслідок наклепів німецький комендант наказав йому під загрозою розстрілу протягом доби покинути місто.

У 1944 році, коли Червона Армія, наблизившись до міста Тернополя, провадила там запеклі бої з німцями, до львівського монастиря редемптористів дійшла звістка, що в Тернополі нема жодного священика, який опікувався б парохією. Поїхати туди, незважаючи на небезпеку, добровільно зголосився о. Величковський. У Тернополі о. Василь став ігуменом місцевого монастиря редемптористів.

У ніч із 10 на 11 квітня 1945 року енкаведисти арештували більшість греко-католицьких єрархів. Отця Василя Величковського арештували кілька місяців пізніше, 7 серпня цього ж року, у Тернополі. У слідчому ізоляторі НКВД йому сказали: "Або підпишетеся про перехід на православ'я й відразу поїдете додому, або не вийдете звідси ніколи". О. Василь твердо й безкомпромісно відмовився. Його відправили для слідства до Києва, де за "активну антирадянську пропаганду" в проповідях і часописах обласний суд виніс вирок найвищої міри покарання через розстріл.

Три місяці о. Василь чекав виконання вироку в камері смертників, з якої щовечора виводили й розстрілювали одного в'язня, а на його місце присилали нового. У цю важку годину свого життя в'язні звернулися до о. Василя: "Пане отче, просимо вас, розкажіть нам про Божі речі, про молитву і про сповідь, бо жоден з нас нічого не знає про Бога, а це ж може останній день нашого життя". Так о. Василь отримав нагоду проповідувати до самої смерті... 

Однієї ночі прийшла черга й о. Величковського і його викликали "з речами на вихід". Він попрощався з усіма в'язнями і просив передати рідним у Львові, що священика Величковського розстріляно за Греко-Католицьку Церкву і святу віру. Проте Господь не дозволив згаснути світлу серед темряви - його не розстріляли, а замінили смертний вирок на 10 років ув'язнення в концентраційних таборах на Воркуті.

У краях, де відбував ув'язнення о. Василь, морози сягали 50 градусів і в'язні були змушені лягати до сну щільно один біля одного, щоб до ранку не замерзнути. Однак о. Величковський не занепадав духом, оптимізм і апостольська ревність не давали йому ані на хвилину опустити рук. Він з невеликою групою в'язнів знайшов у шахті невживану галерею, де щодня о четвертій годині ранку відправляв Службу Божу в присутності близько 20 в'язнів.

О. Василь згадує у своїх споминах: "Несподівано скоро проминуло мені моїх 10 літ кари і ось мої ноги знову ходять по вулицях рідного Львова". Після звільнення з таборів о. Василь відвідує віцепротоігумена Филимона Курчабу, заїжджає до різних знайомих і братів зі Згромадження редемптористів. У часи глибокого підпілля і переслідування Греко-Католицької Церкви о. Василь вчить таємно молодих семінаристів, править Літургію у приватних помешканнях, займається духовним проводом сестер-василіянок.


 
У 1963 році, під час ІІ Ватиканського Собору, Папа Йоан ХХІІІ звернувся до Генерального Секретаря Комуністичної Партії СРСР Микити Хрущова з проханням звільнити Митрополита Йосифа Сліпого для участі у Соборі. Митрополита було звільнено, і під час триденного перебування в Москві йому вдалося послати телеграму до о. Величковського з проханням негайно приїхати для залагодження важливої справи. Оримавши телеграму, о. Василь прибув до Москви і відправив з Митрополитом Сліпим Літургію, під час якої о. Величковського було висвячено на єпископа й призначено місцеблюстителем Греко-Католицької Церкви в Україні. Очоливши мовчазну Церкву, владика Величковський висвятив понад 40 нових священиків. Він написав і поширював книжечку про Матір Божу Неустанної Помочі, провадив активну душпастирську діяльність, часто слухав радіо "Ватикан". Цих фактів для КГБ було достатньо, щоб 27 січня 1969 року заарештувати його вдруге й засудити на три роки ув'язнення, яке владика відбував у тюрмі найсуворішого режиму в місті Комунарську поблизу Донбасу.

Після закінчення терміну ув'язнення в 1972 році владику Величковського відправили за межі СРСР. Величковський відвідав свою сестру в місті Загребі (Югославія), а потім поїхав до Рима, де зустрівся з Блаженнішим Верховним Архиєпископом і Кардиналом Йосипом Сліпим. Папа Павло VI сердечно прийняв владику Величковського і понад 40 хвилин розмовляв із ним про переслідування Греко-Католицької Церкви в СРСР.

Провівши деякий час у Римі, владика Величковський їде на запрошення Митрополита Максима Германюка до міста Вінніпега (Канада). Тут місцеві українці вітали його як героя, незламного борця, довголітнього в'язня концентраційних таборів, що вижив наперекір всім силам зла. 24 серпня 1972 року владику вітала молодь Українського пласту в оселі "Вовча тропа". Коли владика проходив між рядами молодих українців, з чотирьох тисяч грудей водночас вирвався оклик: "Слава, слава, слава..." Владика виголосив патріотичну промову, передав вітання від ровесників з України, згадав про славні подвиги козаків і Січових Стрільців, для яких сенсом всього життя було гасло "Бог і Україна".

Недовго довелося єпископові Василю Величковському бути для українців діаспори живим свідоцтвом переслідувань підпільної Греко-Католицької Церкви. Немовби передчуваючи близьку смерть, владика Величковський відвідував українські парохії по всій Канаді й Сполучених Штатах. Як свідчить брат Василь Стець, перед від'їздом за кордон владиці Величковському за наказом КГБ зробили ін'єкцію отрути сповільненої дії, і тому він не прожив на волі й року. 30 червня 1973 року його сповнене любові батьківське серце зупинилося на 70-му році життя та 10-му році єпископських свячень. Але удари цього серця наче промовляють в наших душах: "Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя" (Одкр. 2,10).

Зважаючи на свідоцтво праведного життя блаженної пам'яті Кир Василя Величковського, зокрема, його витривалість, мужність та вірність Христовій Церкві, виявлені під час переслідувань за віру, з нагоди 2000 Ювілейного Року розпочато беатифікаційний процес. 2 березня 2001 року процес завершився на єпархіальному рівні і справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва Василя Величковського, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святіший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію Єпископа Василя Величковського як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Василя Величковського блаженним.

 

О мій Боже!
З глибини моєї душі віддаю поклін
Твоїй безмежній Величі.
Дякую Тобі за ласки й дари,
що ними Ти наділив Твого вірного
Слугу Блаженного Священномученика
Василя Величковського.
Прошу Тебе, прослав його також і на землі.
Благаю Тебе, уділи мені в своєму
Батьківському милосерді ласку (намірення),
про яку Тебе покірно молю.
Амінь. 

 

Джерело: https://old.cssr.lviv.ua



Обновлен 30 сен 2018. Создан 17 сен 2018



"Homilia - таїнство віри" © 2011-2018