Живі свідчення - голодомор-геноцид 1932-33 рр.

Олесь Воля, Мор, Канада-Україна 1993 сс. 336-337.



 Запаренко Костянтин Зіновійович народився 1926 року на Кіровоградщині в селі Веселий Кут.

 

 СИН РІДНІЙ МАТЕРІ МОГИЛУ КОПАВ...

 

 Село наше Веселий Кут, а невеселе життя в ньому коїлося. Оце йду з депо, де трактори ремонтував, - мертві на вулицях, як собаки побиті лежать. І прибували поїзди з Долинська та Миколаєва. А в тих поїздах теж мертві штабелями складені. В того трава в роті, в того - макушина, в третього - якись маслак у руці... У Веселому Куті підводами не встигали мерців підбирати, і з"явилася новенька машина-тритонка. То вже на ній мертвих мучеників поповозили. А ті, що живі були, кидали роботу й утікали світ за очі від смерті. Мене аж у Баку занесло. Купив там кукурудзяного борошна, висівок і повертаюся додому через Москву. Розповідають, що тут черги кілометрові за хлібом й приїзджих знесилених хапала міліція, вивозила геть і кидала серед степу голого... Я теж поїхав до Москви, бо так припекло. Стаємо в чергу. Візьму хлібину - більше в одні руки не давали - знову стаю в чергу, і, доки дійду до вагів до другого буханця, перший з"їм. І був я ще не охлялий, а тому мене не хапали. І таки купив чотири хлібини й вісім грудочок цукру - везу цей гостинець матері рідній. Як я тільки до неї поспішав, а в хату увійшов - вона мертва на столі лежить. І в хаті ані душі. "Матінко моя рідна! Ось я привіз вам хліба..." Не чула вже мене ненька. Побіг до сусідів. Сусіди сказали, що мати назбирала в лісі якихось грибів, з"їда, та й...

 І пішов я до теслі Семена Вакуленка. Він був ще при силі. А ніде й дощечки. Зняли тоді двері від сараю, і Семен змайстрував ящик.

 І став я шукати людей, щоб могилу викопати. У двір до кого не зайду - скрізь лежать пухлі, мертві. Коло сільради сиділи якісь люди. Голова сільради Антон Довженко й каже: "На ось шматок хліба, з"їж, та викопай сам." Отаке: син рідній матері могилу копав...

 І лишився Веселий Кут від невеселого голоду 400 душ селян.

 А в сусідній Чутівці, звідки дружина, жив дядько Гордовий Захарко, в якого рід на трьох душ поменшав. Сам він ледве володав, а збирачі трупів узяли його по-під руки й повели на кладовище. Не вели - тягли. А Гордовий Захарко гірко проситься: "Ой, дайте мені хоч кусочок хліба, хоч крихітку!" Тягли дядька Захарка ще живого ховати, бо завтра у могильщиків вже не буде сили викопати яму. Хай вже простить їм, та хоч буде похований по-людськи...

 

 Олесь Воля, Мор (Книга Буття України), Канада-Україна 1993 сс.336 - 337.



Создан 23 ноя 2013



"Homilia - таїнство віри!" © Copyright 2011 - 2020